Мати і син

Вишивка Лідії Калинюк
Чикаго 

Не хоче Росія нам спокій  дати.
Пішла війною на наші хати.
Своїми руками забрала Донбас.
Наставила зброю проти нас.
Прийшла повістка іти на війну:
-Ой,сину мій рідний,не відпущу!!!
-Ні,мамо. Я мушу іти.
  Вітчизну свою берегти.
Свої речі склав у рюкзак.
І вирушив з хати просто так.
Не оглядаючись і не прощаючись.
А мати стояла і плакала.
А сльози гарячі на землю капали.
Руки свої заломила.
І сина свого відпустила.
Не знала тоді ще мати
Що син не поверне до хати.
Цинковий гріб привезли.
Честь і шану віддали.

Хоронили усім селом.
На цвинтарі за селом.
Усі розійшлись- лиш мати
Не хоче іти до хати.
Хоче тополею стати
І з сином розмовляти.
На гріб упала- заголосила:
«Ой,сину мій милий,
На кого мене покинув?
Як буду сама доживати?
Як повернусь без тебе до хати?»
Лиш вітер коси її розвівав.
І чорну хустку з голови знімав.

Не можу я цього зробити.
Твоє серце своїм замінити.
Я буду до тебе ходити.
Поки ноги зможуть носити.
А як не зможу ходити,
Посажу тобі ,сину, плакучу вербу.
Вона буде стояти і плакати.
А з гілок її мої сльози капати.
А ще попрошу я всіх
матерів на Землі.
Піднімемся разом і скажем:
«НІ ВІЙНІ  !!!!!»
Ми хочемо в мирі жити.
Не хочем дітей хоронити.

                    Газета «Вільне життя»,2018