Другого дитинства вже пора

Ліг на мої коси вапняний наліт.

Пролетіло непомітно вже чимало літ.

Хтось там скаже: «Старість вже прийшла»

Ні. Не вірте в ці слова.

Це дитинства другого пора.

Тільки ця пора не та приємно-мила.

А якась чомусь сумна.

Крок за кроком йдеш,

А радості нема.

Біль пронизує усі кістки…

Слів не памʼятають вже мізки…

І, здається, мова вже не та.

Ледве плентаються ті слова.

Ложку у руці ледве тримаєш.

Допомоги чийоїсь чекаєш.

Коли в це життя прийшов,

То з життевої дистанції зійшов.

З цим змиритись мусимо без слів.

-Скільки жити?

-Бог нам заповів.

Ще трохи про життя та жіночу долю :

🎵Покинута хата