Історія одного дитинства

Розповідь базована на спогадах про дитинство

моєї бабусі Домни Андріївни Григоряк(Булеги).

Роки життя 1912 - 1998

1913
село Суховерхів
БУКОВИНА

Колись на Буковині, в мальовничому селі,що розмістилося між двома пагорбами ,жили Марія і Андрій з своєю донечкою Домкою. Сім’я жила дуже обідно. Їх хата була покрита соломою з маленькими вікнами і низькими дверима.

1913
Марія з донькою Домкою

У хаті була піч, де готували у горщиках їжу. А Марія ще любила малювати на печі квіти. Перед Пасхою Марія завжди

білила свою хату з надвору,а знизу підводила або сірим 

глиєм(глина) або чорною 

сажею.Подружжя наймалося 

на роботу до багатих

людей, а маленьку Домку 

лишали з старенькою тіткою. Їй було важко вже працювати, 

але доглядати за дітьми вона 

ще могла.Домці виповнилося 

три роки і вона гралася з 

Катрусею,яку тітка теж 

доглядала.

Дитячих іграшок у дівчаток не було, адже зароблених батьками грошей ледве вистачало на одяг. Але дівчатка не сумували.Катруся була старшою і вчила Домку гратися. Вони знаходили камінці і грали в класики, паличками малювали на піску.

Ляльок дівчатка не мали, тому брали поліно і замотували його в будь-яку тканину і носили на руках як дитину.А коли у кукурудзи з’являлися початки, вони крадькома зламували один і уявляли ,що це лялька. Вони навіть могли їм робити зачіски, заплітати косички. 

Великою радістю було, коли пройде літній дощ. Калюжі повні води.Діти бігали ,високо піднімаючи ніжки. Це ж як весело, коли вода розхлюпується в різні боки.

Взуття не було. Дівчатка знаходили болото,заходили босими ніжками туди. А коли болото на ногах висихало,вони уявляли ,що це у них чобітки.

І легко було змінити «чобітки» на інше «взуття». Треба було тільки обмити ніжки і знову залізти в болото. Тільки вже не так глибоко. 

Стара тітка зробила для дітей гойдалку. Вона взяла шматок міцної мотузки, зав’язала два кінці на гілку яблуні. А щоб зручно було сідати, поклала кусок дощечки. Дівчатка з задоволенням гойдалися.

       Щоб заробити грошей, Андрій поїхав до Канади. Якою була дорога до Канади ніхто не знав. Але через два роки до сільської управи прийшов лист, що Андрій загинув на шахті під час обвалу. Марія залишилася з маленькою донькою сама. Вона щодня ходила в найми, а маленьку донечку відносила до тітки.

   Одного літнього дня Марія та інші жінки з села працювали у полі. Насунулася чорні хмари і почалася гроза. Небо раз за разом розсікала блискавка, а грім було чути то далеко, то близько. Марії стало дуже страшно і вона щосили кинулися бігти. Не встигла добігти до хати. Блискавка потрапила в неї. Вона впала.

Маленька донечка чекала маму, часто запитуючи в тітки: «Коли прийде мама?». Та мама не приходила ні наступного дня, ні наступного тижня. Вона не повернулася до своєї єдиної донечки. Тітка сказала: « Мама твоя Марія високо в небі. Вона тебе бачить і чує.» Маленька Домка дивилася на небо вдень і ввечері, але мами не бачила.

На четвертому році життя вона стала круглою сиротою. Дівчинка дуже сумувала.

        Домку до себе забрала мамина сестра, в якої було ще своїх двоє дітей. Вона добре пізнала сирітське життя. На Великдень дітям купували нове вбрання, багато стрічок в коси. А в неї не завжди була новенька сорочка чи спідничка. А в косах в неї ніколи не було більше однієї стрічки. 

Коли дівчинці виповнилося вісім років, вона пішла до школи прислуговувати:

допомагала носити дрова для розпалювання пічки,прибирала у класах. Дівчинка була працьовита. Директор школи пан Паливода полюбив її. Він і його дружина навчили Домку читати і писати.

       Аж у 16 років Домка повернулася до тієї хати, де жили її батьки. 

      Роки проходили. Життя змінювалося. І так вже Домка Андріївна дожила до глибокої старості.