Два горобці,що не вміли ділитися

 

Пізньої осені все це сталося. 

Природа до зими готувалася. 

Дерева без листя стоять. 

Трави сухі лежать. 

В річках холодна вода.

Рибки плавають ближче до дна. 

На полях вже рілля. 

Ні насінинки ніде нема. 

Та горобчик-молодець 

Над ріллею кружляв.

Погляд його колос упіймав.

Дуже він зрадів.

Кулею вниз полетів. 

« Оце блаженство. Цілий колосок!

Щасливий сьогодні деньок.»

Та тільки почав клювати,

Зерна з насолодою ковтати,

Незнайомець прилетів,

Нахабно поруч сів

І почав теж зерна клювати.

«Ей! Ти хто? Звідки взявся?

Хіба ти у мене спитався

Чи можна біля мене сідати 

Ще й разом зі мною зерна клювати?»

«Ооой! Який пан!

Може б я ще додолу упав 

Вашої Величності просити

Чи можна по землі ходити?!»

«Ні . Насмішок не бажаю. 

Ввічливості правила 

Таки знати маєш»

« Та не хочу я про ввічливість твою знати..

Хочу я зерно клювати !»

Після слів оцих бійка і почалася.

В одному сірому клубку

По ріллі качалися. 

Ще й голосно кричали.

Один одному не уступали. 

Тим часом сіра миша крики почула.

Що за галас дізнатись гайнула. 

Побачивши колосок,

Швиденько його забрала. 

У свою нірку його заховала. 

Два горобці-молодці

Ще довгенько билися

Аж поки не втомилися. 

На спини упали. 

Ледве живі лежали. 

Відпочили….

Та й диву далися.

Нічого від колоска не зосталося. 

Миші  у нірці не сиділося.

Хотілося дізнатися як бійка закінчилася.

Горобці сумно сиділи. 

Ледве сопіли. 

А якби уміли ділитися,

Не було би причини битися.

Обидва б смачно поїли.

Весело додому полетіли. 

Той урок горобці запамʼятали. 

Самі ділитися почали 

Ще і інших навчали.