Софійка і птахи.

 

У Софійки вихідний. 

Бо неділя..День святий. 

Плани різними були. 

А куди ж таки піти?

«Ось піду я у садок.

Там почую спів пташок. 

Перевірю стан гілок. 

Може тля якась вселилася 

І листочки зажурилися,

Короїд кору гризе,

Може гусінь де повзе.»

Обійшла кругом….

Нормальок.

«А тепер почую спів пташок.» 

Лавочка була близенько.

Умостилася гарненько. 

«Та чому це в час ранковий 

Я не чую птахів гомін?

Так,так,так…

Яка причина?

Це ж чому у цю годину

Не співає ні пташина?»

Враз горобчик прилетів

Та й на спинку лавки сів. 

Почав кричати…крильцями махати…

Лапками тупоче…

« Та чого ж ти хочеш?»

Ні. Горобчик не втихає. 

З лавочки він не злітає. 

Вниз та вверх усе пурхає. 

« Я ж тобі зла не зроблю. 

То вгамуй ти злість свою!»

Горобець наполягає. 

Все Софійку відганяє. 

« Добре. Добре. Вже піду. 

Садом трохи походжу.»

Недалеко й відійшла…

Знову трапилась біда. 

Чорні-чорні дві пташини 

Прилетіли до дівчини,

Над головою кружляють,

Дзьобами за волосся хапають,

Кричати не вгавають.

Софійка теж старалася,

Руками відбивалася,

І нарешті все ж втекла. 

«Що ж це було?! Я не знаю. 

Піду у мами розпитаю.»

Софійка з тривогою розповідала. 

Мама спокійно головою кивала. 

« Послухай, донечко моя,

На їхню територію ти зайшла. 

Вони гнізда будували,

Яйця відкладали,

Вже чекають пташенят,

Тут і ти якось не в лад. 

Так вони територію захищають,

А людей як загрозу сприймають.

Боятись нічого. Це минеться

Як пташенята покинуть гніздечко.»

З того часу Софійка вже знала

І лиш здалеку спостерігала.