Маруся

     

      От тільки шкода,- вже не заспіваю. 

     Город глушіє,-вже не прополю. 

                                      

                                    Ліна Костенко

                                   

   

    

     Село розкинулось по обидва боки невеликого потічка.  Він брав початок десь там у діброві,тихо протікав через усе село і впадав у ставок. Деколи весною,коли танули сніги або проливали дощі,він виходив з берегів та й розливався на людські городи,а найбільше на млаку,що простягалася перед ставом. Як земля випивала всю воду, зʼявлялися буйні трави.

   На Юрія люди виганяли худобу на пасовисько. Отоді-то тишу сільську наповнювала «музика» - «беее», «мееее»..

То надривали голоси телята та ягнята шукаючи своїх мам. Гул нарешті затихав,бо всі пасли зелену соковиту траву,яка оживала під ранішньою росою. 

   Південно-західний бік села припирав до лісу. Весною там нависало повітря наповнене прілим листям та запахом квітів, а восени несло ароматом грибів. Сільська дітвора ,що виростала серед блаженства Богом даної природи, збиралася по весняні квіти чи восени за грибами. Весело вони бігали один перед одним ,вигукуючи що знайшли. А як зустрінуться з іншими,то розповідають де були.У розмові завше проскакували слова  «коло хати», «у долинках» , «на золотій горі», « у діброві». Так називалися частини лісу,але діти не знали і навіть не приходило їм на думку дізнатися у батьків чому саме так те місце називали. 

     З північно-східного боку ,трохи за селом, текла невеличка річечка Совиця. 

Чому її так називали теж ніхто ніколи не цікавився. Так виглядало ніби всі все знають. Горомада села вирішила перекрити русло ріки і утворилися ставки. На берегах росли верби, що опускали свої віти до самої води і ,ніби у дзеркало ,зазирали у її плесо. Весною береги вкривалися різнотравʼям, а з води витріщивши очі кумкали жаби. Особливо їхній хор було чути під вечір,коли сонечко прощалося з днем. 

       У цих ставкових водах проживало рибне царство. Спокій його вартував ставничий.Неподалік він збудував хату,де і жив з дружиною та дочкою Марусею. Мати працювала в полі,а дочка ,коли підросла, випасала качок та гусей на берегах ставків. 

     У сім років Маруся пішла до школи. Взимку сніг замітав у коліно. В цей час вона  жила у бабусі у селі. Як тільки сніг танув-поверталася до батьків. 

    Дівчинку приваблювала своїм як сонце цвітом мати-й-мачуха ,що виразно виднілася серед сухих ще трав. Вербові котики тягнулися до сонця. Маруся їх притуляла до свого личка , бо ж вони були такі мʼякенькі, ніжні ,і разом з нею любувалися весняним теплим сонечком. 

Вона любила поратися з мамою на городі. 

Часто спостерігала як з малесенької насінинки виростає рослина, а потім плодоносить і дарує людям радість. 

«Як чудно. Як це дивно….»- думала вона. 

      Після восьмого класу вступила до технікуму сільського господарства. Закінчивши навчання пішла ланковою до місцевого колгоспу. Вона організувала молодіжну ланку, де працювали сільські дівчата . Серед широченного бурякового лану дівчата з сапами у біленьких хусточках, як пташечки одна поперед другої. Адже просапку треба закінчити вчасно.Бувало ідуть  з поля та як заведуть яку пісню- то та вже над селом так і котиться. Старі люди гомоніли: « Марусині дівчата вертають додому»

     Хоч як дівчата втомляться за тиждень, та все ж на гуляння поспішають. У декого заплетені стрічки як дві стежини легко падають на груди. А інша так заплете, ще і складе на голові, затикає квітами та зелененьким. Одягнуть власно вишиті сорочки, спіднички і гайда до клубу.

А наступного тижня тої бесіди вже:хто з ким танцював, хто на кого як дивився,хто кого проводив до воріт. І тішаться щасливі. І праця ні почім з молодістю. 

   Ось і приглянулася Маруся Степанові. Хороший, моторний,жартівливий. Раз по раз запрошував її до танцю. І він їй сподобався.Танцюючи з ним їй здавалося, що вона як метелик пурхає , легко і весело. 

    Степан працював у колгоспі трактористом. За працьовитість його поважали всі сельчани. Невдовзі він заслав старостів до Марусі. Домовились восени зіграти весілля. Обоє були заворожені та щасливі. 

     Однієї дуже палючої днини Маруся повернулася з поля додому і швидко кинулась до ставка купатися. Після того купання вона занедужала. І так захворіла, що не змогли врятувати ні лікарі, ні знахарі. Мати плакала і тільки розводила руками. 

      Степан тяжко переживав її хворобу.

Старався підбадьорювати її ,та сам бачив,як її засмагле від сонця тіло блідло. Одного вересневого вечора, сидячи біля ліжка Марусі, сказав: « Я люблю тебе і ти маєш жити для мене». Вона ніби повеселішала: « Я люблю тебе і буду любити вічно». Сказавши ці слова видихнула в останнє. Він підхопив її на руки: «Ні,нііі. Не лишай мене!» . Та відповіді уже не почув.

    Згідно зі сільським звичаєм дівчат, що вмирали неодруженими,одягали як наречену у біле плаття, вельон та обов’язково вінок з барвінку. Подружки принесли барвінку, зшили вінок для своєї  товаришки , позолотили…Мати залилася слізьми, тремтячими руками того вінка взяла та  нерухому доччину голівку поклала. І так заголосилаааа….Тими слізьми весь світ утопила. 

     Степанові товариші домовину несли. Він за нею ледве ступав, кохання своє на цвинтар випроваджав. На цей похорон дуже сумний зібрався весь люд сільський. 

Плакали всі: і дорослі , і малі. А наступні три дні і природа зливала свої жалі. Степан щовечора могилу навіщав, довго сидів, сумував, сльозами обливав. 

      Та життя є життя. Через два роки Степан одружився. У пари народився гарний синочок. Начебто все добре. Бабусі напів сумно говорили: « От і Степанові Бог дав долю.» 

       Та буває як випʼє чарчину чи дві, рвуться спогади з душі….. « Я люблю тебе і буду любити вічно!» .Він сльозу пустить і вимовить : « Марусенько, ці слова не тільки твої , тепер вони стали і мої!»

      А дівчата ,жалуючи за Марусею, те 

поле ,де сапали буряки, назвали 

«марусине».

На спомин про Марусю Марчук

( с. Суховерхів)